«Гадкий утенок» украинской политики

14 марта 2012

Один із українських політологів недавно назвав Володимира Литвина «єдиним реальним українським політиком». Використовуючи цю конструкцію, Віктора Медведчука можна назвати «єдиним реальним партійним лідером» (не хотів би образити всіх інших шановних керівників політичних сил, у тому числі — й голову ВР). Підстава для такого твердження одна — СДПУ(О) в новітній історії України є поки що єдиною партією, яка відкрито взяла на себе відповідальність за владу і, відповідно, — весь негатив, пов’язаний із цією позицією.

Саме поняття «партія влади» у вітчизняних реаліях вельми умовне, оскільки й до цього дня відсутній дієвий механізм політичної відповідальності за стан справ у державі. Це не порівняти з розвиненими парламентськими демократіями — виграв вибори, отримав управлінські важелі на певний термін — і на цілком законних підставах збираєш як лаври, так і «громадські тумаки».

У нас основою психології державного менеджменту традиційно є старий добрий принцип — «У перемоги багато авторів, поразка — завжди сирота». З тією лише різницею, що східнослов’янський менталітет із його споконвічним «Хто винен?» визначає й авторство поразки.

Адже важко сперечатися з тим, що період президентства Леоніда Кучми мав чимало «плюсів», але якщо послухати тих, хто в той або інший час перебував на керівних посадах, то виходить, що не було б жодних позитивних зрушень, якби не політик ім’ярек, який устиг деякий час «покермувати». Але щойно йдеться про помилки — винен Медведчук і його партія. Вельми зручна позиція. Насамперед тому, що не треба щоразу призначати «стрілочника» — його визначили раз і, складається таке враження, що назавжди.

Не треба бути пророком, щоб спрогнозувати — в травні, коли «вся прогресивна громадськість» відзначатиме перші «100 днів» Президента Ющенка, ми неодноразово почуємо про поганих об’єднаних есдеків, які залишили таку важку спадщину, що її і за «1000″ днів не виправиш. І адже невтямки буде більшості громадян, які прислухатимуться до цього «перекладання на голову», що законодавчо в Україні не закріплена політична відповідальність за владу.

Медведчук від імені партії сам узяв на себе цю ношу (причому, публічно про це оголосивши ще на з’їзді в 2003 році), що можна сприймати як спробу демонстрації стилю поведінки, якого повинен дотримуватися партійний лідер. Крім того, він тим самим спробував сформувати в суспільній свідомості модель державного управління за класичною схемою «партія — лідер — відповідальність за владу».

Тут бракує лише однієї ланки, а саме — виборів. Тобто громадяни більшістю своїх голосів повинні довірити партії (блоку партії) право на керівництво країною. А на практиці вийшло, що Віктор Володимирович, будучи призначеним у 2002 році керівником Адміністрації Президента, мовби «узурпував» право відповідальності.

Але фактично одразу ж після приходу Медведчука в АП Леонід Кучма висунув ідею про проведення політичної реформи, що має привести до парламентської моделі управління. Іншими словами — українським партіям запропонували перестати бути «годівницями», а показати свій реальний потенціал. Наскільки можна судити з останніх коментарів головного соціал- демократа країни, ця обставина прямо пов’язано з його особистістю:

«Ми були палкими прихильниками політичної реформи. На всіх етапах її розробки, супроводу в парламенті партія лобіювала це питання. Я навіть в Адміністрацію Президента пішов з єдиною умовою — щоб реалізувати політреформу» («Контракти», 21.02.05).

Водночас він, відповідаючи на запитання, чи не збирається все-таки в майбутньому балотуватися на посаду президента, сказав: «Ще з 2002 року, коли мене зняли (з посади першого заступника голови ВР), а потім під час виборів мені постійно ставлять це запитання. Чітко відповідаю: не збирався і не збираюся. Але ніхто не вірить. Я завжди послідов��ий у своїх діях — іноді аж огидно» (Там само).

Це цікавий момент — здається, справді Віктор Медведчук ніколи не говорив про свої президентські амбіції. За нього це робили інші, переважно — опоненти. Якщо ж аналізувати висловлювання та дії лідера СДПУ(О) за останні років 10, то дійдемо висновку, що він дійсно цілеспрямовано йшов до реалізації ідеї парламентської моделі управління державою. У зв’язку з чим робив акцент на розвитку партії, а не на саморекламі. А весь піар об’єднаних есдеків і їхнього керівника був пов’язаний виключно з парламентськими виборчими кампаніями.

Звідси висновок — СДПУ(О) є партією «чистого» парламентського типу, спрямованою на прихід до влади шляхом виборів. Цим вона відрізняється від більшості учасників українського процесу, які, як показують події останнього часу, орієнтовані безпосередньо на персону глави держави, з яким пов’язують своє майбутнє (точніше, пов’язують не партії, а їхні лідери). Що значно простіше, ніж «подавати» суспільству виключно свою програму, без прив’язки до «харизматичного кандидата».

На мить повернімося в 2002 рік, парламентські вибори. Самостійно пройшли до парламенту лише три (!) партії — СДПУ(О), СПУ та КПУ. Решта — блокувалися. І якщо взяти, скажімо, «Нашу Україну», то навіть сьогодні й навіть симпатизуючі їм соціологічні служби (наприклад, Центр Разумкова) роблять висновок за результатами опитувань громадської думки, що жодна з партій, які входять до «НУ», самостійно до парламенту не проходить. Тоді як Медведчук із «своїми» — цілком.

Щоправда, йому в цьому заважатимуть — про це вже можна говорити з впевненістю. Аж до створення партій- фантомів і застосування адміністративного тиску (або й відвертих репресій). Що зайвий раз підкреслює — колишнього главу АП і його партію нинішня влада продовжує вважати серйозним противником. І не в останню чергу його побоюються через прихильність саме політреформі, реалізація якої може серйозно «підкосити» багатьох політиків, які вважають себе господарями сьогоднішньої ситуації.

І справді, за що їм любити Медведчука?