Слово “олігарх” ввів до сучасного політичного лексикону російський політик Борис Немцов. З його легкої руки почалися пошуки олігархів і в Україні. Незабаром я досить несподівано побачив у списку вітчизняних олігархів і свою скромну персону.
Що же таке “олігарх”? Якщо вже мене так називають, давайте в цьому розберемося!
Давньогрецьке слово “олігархія” буквально означає “влада небагатьох”. Відповідно, “олігарх” – це людина, яка належить до вузького клану властителів. Всі, хто хоча б трохи задумувався про державний устрій, знає, що якщо влада у Радянському Союзі цілком належала Політбюро ЦК КПРС (до певної міри члени Політбюро були олігархами), то в нашій країні влада належить досить чисельному загону чиновників різних рангів. Адже очевидно, що мер міста або навіть голова райдержадміністрації часом реально володіє таким обсягом владних повноважень, про який навіть не може мріяти найбагатша людина в країні. Тому, якщо вже називати когось олігархом у “грецькому” сенсі цього слова, то, мабуть, олігархом у Києві слід було б назвати пана Омельченка.
Сучасна українська політична традиція трактує олігарха зовсім по-іншому. У нинішньому розумінні “олігарх” – це багата людина, яка керує політичною партією, представленою в парламенті, і володіє засобами масової інформації.
Якщо так дивитися – то так, під ці ознаки мене можна підвести. Я людина небідна – чого ніколи не приховував, – я очолюю сильну політичну партію, яка має фракцію в парламенті, я маю вплив на деякі українські ЗМІ.
Нехай так. Але питання не в цьому.
Питання в іншому: а навіщо все це? Навіщо людині гроші, політичний вплив і вплив на ЗМІ? Адже якщо політична влада і ЗМІ потрібні людині для того, щоб збільшувати за рахунок розкрадання і грабіжництва країни свої капітали, – це одне. А ось якщо гроші, політична влада і ЗМІ потрібні як інструменти для того, щоб удосконалювати свою країну, принести благо народу, – це зовсім інше.
Щоб просто збагачуватися, політична влада і ЗМІ не потрібні. Є дуже багаті люди, про яких мало хто знає, тому що вони уникають політичної влади і не світяться ні на телеекрані, ні на сторінках газет і журналів.
Якби мені був потрібен тільки капітал, я б так і зробив. Але гроші для мене не є самоціллю. Безбідне майбутнє собі самому і своїм близьким я забезпечив. Але і я, і мої близькі, і мої діти хочуть жити на батьківщині, в Україні, – в такій внутрішня політика України , яка була б процвітаючою європейською країною.
Тому ще сім років тому я поставив перед собою мету – створити політичні інструменти для того, щоб збудувати в Україні процвітаючу, сучасну, соціальну державу. Самих грошей для цього замало. Для цього треба займатися політичною діяльністю, створювати партію, впливати на ЗМІ, роз’яснювати свою позицію і пропагувати соціал-демократичні ідеали. Адже десятиріччя, проведені в СРСР, деформували природні уявлення людей про правильне життя. Норма сприймається як відхилення; аномалія сприймається за норму. Відповідальність за себе, за свою сім’ю, за свою країну вважається анахронізмом.
І кожний, хто хоче змінити країну, пройде тим же шляхом, що і я. Якщо його мета – принести благо своєму народу, він буде змушений шукати гроші, створювати політичну партію, володіти або впливати на ЗМІ. Нічого іншого просто немає.
Тому я посміхаюся, коли чую, що мене називають “олігархом”. Це навіть не цікаво. Врешті-решт, я не проти. Нехай називають, якщо це комусь подобається.
Я ставлю перед собою цілі, досягнення яких, я переконаний, принесе благо і людям і державі. Якщо щирість переконань і відповідальність у діях – риса олігарха – то я не проти, нехай вважають олігархом.